ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА



Категории Iван Драч ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Пролог Прологовi передують два епiграфи: з поеми Т. Шевченка Марiя та з украïнськоï народноï думи Бiдна вдова i три сини. Таким чином епiграфи налаштовують на контраст мiж високим розумiнням матерi, оспiваним й освяченим у вiках, i гiркою думою про нещасну долю матерi, зрадженоï синами. Саме поєднання цих думок i вiдображає змiст i суть поеми. Тяжко пишу, зболено розмiрковую, Словами гiркими наповнюю аркуш... Поет вiдчуває, як нелегко буде йому ...намалювати ïï таку. Як малювали на задану тему богове мистецтво, Протягом тисячолiть — вiд Рубльова до Леонардо да Вiнчi, Вiд Вишгородськоï мадонни i до Сiкстинськоï, Вiд Марiï Оранти i до Атомноï Японки... Нелегко, бо довжелезний ряд митцiв, якi крiзь столiття возвеличували образ Матерi Всесвiту — Мадонни. I все ж поет вiдчуває, що є щось, чого нiхто ще не сказав, але воно мусить бути сказане людству. Це сильнiше за нього, це нiби вона, його героïня, сама водить пензлем митця: Ти намагався ïï змалювати — Вона вмочила тебе в сльози i пекло, в кров i жахiття: фарби такi ти подужаєш? Розпачу вистачить? Вiри достане? А без надiï? А проституйованою лахмiття достатку?.. Проходячи через сумнiви, через вагання i острах, поет вiдчуває свою вiдповiдальнiсть перед людьми, i тому лягають зболенi рядки на папiр. Я заздрю всiм... Я заздрю всiм, у кого є слова. Немає в мене слiв. Розстрiлянi до слова; мовчання тяжко душу залива. Ословленiсть — дурна i випадкова. Чутливий до слова, поет розумiє, що для його задуму необхiднi слова особливi, щирi, не випадковi, не заïждженi. Ось звiдки оця нiмота — вiд бажання уникнути штампу, нещиростi, зайвоï пишномовностi: Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу I жестами, нiмий, заговорив... Хай жестами. Але сказати мушу. З канадськоï листiвки Мадонна атомного вiку Василя Курилика, 1971 Це прийде безжалiсно до жiнки з дитиною, до матерi з немовлятами саме в той день... Лiричний герой прозою розповiдає про те, як вiн уявляє собi наслiдки атомного зараження на картинi, що зображує мирний Квебек, якого насправдi не торкалися таке зараження: атомнi вибухи сприяють зростанню рослин, але дiти, що ще не родилися, пiзнiше народяться вже скалiченими, бо враженi радiацiєю. А мати страждає вiд ядерного тепла, i раптом ïï волосся усе випадає. З iншою голодною дитиною, що благає ïï про ïжу, вона може бути не без iронiй названа Мадонною Атомного Вiку. Солдатська мадонна Розповiдь солдата з будiвельного батальйону Солдати, яких вiдправили лiквiдувати наслiдки аварiï на ЧАЕС, рiжуть порудiлi дерева i ховають ïх на глибинi двох метрiв пiд шаром пiску, а думка одна: швидше б закiнчити та тiкати звiдси, додому. Та щоранку ми бачимо, Як вночi тут хтось босий ступа, На пiсочку неторканому Якась боса жiноча стопа, Наче б хто по душi моïй Так таємно — непрошено ходить... Та й не по — людськi це якось, адже тут нiхто не може залишатися надовго, солдатiв сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився. Хто? Чому? Ось що каже генерал: — Матiр я взяв iз села. А вона менi з Києва Третiй раз уже боса втекла. Хоч би взулась та взута Тiкала сюди, у цей свiт, А то босий, однаковий, Дуже босий вже слiд. Генерал замовк, але його слова, пронизанi страшною виною, ще звучали у кожного в серцi. I всi вiдчували однаково. Йшли невидимi ноги I вервечку, чiтку i легку, своïх босих слiдiв Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справiку синами... А ми нiмо дивилися — От проява непевна яка! Може, мати iшла в саркофаг До Валерiя Ходемчука? Як з моторошшя сну Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко ïй Вставати i нiмiти, Питаю душу я: Душе моя. Ви є? Вона мовчить i є — Лиш годi зрозумiти. Мовчить душа з душi. Мовчить, мов цiлий свiт, Загорнутий в лихi В словеснi целофани... Пучками голими З душi здираю лiд... Як ранить пучки тi... Як душу тяжко ранить... Варiацiя на банальний киïвський сюжет, або ж Баба в целофанi — наша мати Аж три епiграфи передують цiй главi. Перший з них такий: Корова — в багатьох старовинних i архаïчних релiгiях символ плодючостi, достатку i благоденства (Мiфи народiв свiту). Два iнших взятi з Вибуху С. Йо-венко та В. Яворiвського Марiя з полином у кiнцi столiття. I де сосни, дощами спаленi, Лiзуть в очi лихою iржею — У якiйсь несусвiтнiй окалинi Денно й нощно блукають душею. Тут i побачили з вертолiта щось дивне: — А це що таке, я тебе питаю? — Видно, з космосу щось занесло. — Целофан — як скафандр, метляється скраю... I лунають рiзнi думки про те, звiдки це взялося. Хто висловлювався за те, що то пришельцi iз космосу, хто мiркував, може, з НАТО? I от спустилися на землю i регочуть. Виявилося, що тi двi загадковi iстоти — баба та ïï корова, дбайливо обгорнутi целофаном. А що вже корова — та теж в целофанi, Як диво космiчне, суне в туманi, Лиш роки пробились з накидки таки... I очi в накидцi — якраз там, де очi, I отвiр, щоб пастись, старiй поторочi! А взута корова в старi кирзаки... Стали питатьу баби, чого це вона корову у чоботи взула. — А що радiацiя, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться i буде здорова, I бабi ще дасть до вiдра молока, Така запашна i молочна така. I на питання, чому це вона з усiма не поïхала, баба вiдповiдає, що залишилася синам на зло!. Вiчна материнська елегiя Проходила по полю — Зелене зеленiє... Назустрiч Учнi Сина: Возрадуйся, Марiє! П. Тичина Скорбна мати Назустрiч матерi й справдi ïхали Учнi Сина — солдати того самого генерала, взяли вони матiр та у кабiну, щоб урятувати. Син докоряє матерi за те, що вона тiкає з мiста, адже вiн хотiв врятувати ïï, дати ïй спокiй коло внукiв. Та хiба це для неï — таке життя, коли живеш i дожидаєш смертi? Сказала йому гордо: — Я — невмируща мати! Солдати дивилися, як плаче генерал, бо мати знов пiшла тут и, Де бусол i криниця, Де кiт ïï й корова, I де усе, що сниться Без слова, лихослова. Не може поïхати стара з сином, бо вона мати i не в змозi зрадити, зрадити саму землю — матiр усiх людей, хоч дiти прирекли ïï на загибель. Все плакало на сонцi, Не хтiло помирати. I квiтку прямо в стронцiй Поцiлувала Мати. Запитання без вiдповiдi Всi криницi в целофанових капшуках, Всi колодязi затушкованi Питали одне — однiсiньке: Де знайти кiлометри целофану На рукотворне киïвське море Чи бодай на Десну зачаровану, З якоï Киïв п'є воду?! Соловей — розбiйник Як багатьох матерiв на свiтi, цю матiр звали Марiя. Так звали й ту велику Матiр — Марiя. Та зродила Христа, ця — антихриста! Такi гiркi слова почула вона про свого сина, що вигадав колись оту станцiю. Не тямлячи себе, побiгла вона додому, лишаючи заслони i кордони. Там впала, знесилена, i наснився ïï сон про старшого сина. Вiн все це вигадав. Станцiю й атом. В ночi аж свiтилась його голова, Не був вiн на кучерi завжди багатим — Багатим вiн був на нелюдськi дива. Мати згадує, як вiн, дорослий i сильний, приïжджав до неï г о рибу (тому на коровi його кирзаки), як говорив: — Зробимо, мамо, тут станцiю чисту, Мiсто зведем, де полин ба буркун. — Свистiв, як проклятий. I, мабуть, по свисту Сусiди прозвали: — Марiïн свистун. Друга частина глави розповiдає про те, яку спорожнiлiй Прип'ятi тьохкає соловей. Це якесь божевiлля: серед мертвоï тишi раптом оцей соловей, такий настирний, такий недоречний, але разом iз тим вiчний, — як багато рокiв, столiть, спiває, розриваючи страшну тишу. Альфа, бета з гаммою — невидимi променi, I вiн теж невидимий — Лисий Соловей, Ще в походах Iгоря його крила стомленi, Дивляться ж безоднями молодих очей. Мати i христопродавцi ...Тепер на змiну нехай i поодинокого мародерства звичайного прийшло вишукане, iнтелектуальне: шукають предмети старовини, найчастiше — iкони... А. Михайленко Коренi i пам'ять Зони... Одинокiй матерi було не по собi, душу закутувало сльотою, i вона вирiшила: змию голову дощовою водою, як колись, може, тодi полегшає. Та вода напувала землю, годувала яблунi i грушi у садку — змиє лихо. Отак i зробила: I голову змила, i вмилась, а потiм лягла чистенька, аж наче вся засвiтилась. ïй снився дивний сон, неначе вона молода, легка, так i летить. От тiльки у розпущених косах чогось сивини багато. Але що це? ïï доганяють сини i виривають коси. Вона тiкає вiдчайдушно i... прокидається вiд гуркоту мотоцикла пiд вiкном. Хтось увiйшов до хати. Щось сунуло вже до хати, Лiхтарем п шмагонуло, Матiр Божу стало здiймати, Скриню стару одчинило, Сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, Збиткувалося над вiками. Старенька задихнула вiд гнiву — бач, ще й не пiшки прийшли грабувати. Але найгiрше було попереду: вона впiзнала свого онука: — Господи, та це ж Вовка! — Онук II! Син генерала! Навiв, бач, христопродавцiв — Хати вони чистять повсюди. Вона кинулася до онука, схопила його за груди, але вiн злякався i вдарив ïï, потiм вчепився у волосся. Либонь, думав, iдо баба з могили, що це примара. Злодiï швидко втекли, а баба залишилася сама у хатi. Далi лежала iкона, а на нiй вирвана бабина коса. Подивилася Марiя у дзеркало на себе лису, iронiчно посмiхнулася: Ну й дiвка, до пари бiсу!.. Дивились безоднi зорянi Услiд дорогому онуку... А сон таки справдi справдився, А сон таки справдi в руку!.. Материнська пiсня з чоловiчоï душi Не дiтись, не дiтись менi вiд вогню! О ноче, почуй мене! Днюй мене, дню! Куди не пiду я, мов кiнь вороний, Мене здоганяє сам хрест вогнений... Той огненний хрест, а на ньому i в нiм Палає мiй син у кiльцi вогнянiм, Бо атомнi цвяхи засаджено в руки. Бо губи горять од пекельноï муки... Почуття гiркоï муки i розпачу вiд безнадiï, почуття вини — усе злилося у вихорi почуттiв лiричного героя: ...Дорога роз'юшена, слiзьми побита, Пробита, цвяхована тяжко слiзьми... На вiчнiй дорозi розiп'ятi ми... Трактористка На горi горить реактор — Пiд горою оре трактор... Не чiпайте мене. Я — трактористка. Героïня розповiдає про випадок, що стався по вiйнi. Якось голова вилаяв тракториста: Голова матюкав тракториста, Вздовж i впоперек. Так i сяк його смужив... Той незворушно повернувся додому, випив води та й пiшов у клуню. Але не вiшатися з образи. Там у нього стояв танк. От вiн тим танком i розрiвняв контору, поки голова пiд мiстком ховався. А потiм пiшов здаватися. Не чiпайте мене. Я — трактористка. Кабiна герметизована — Не для мене. Кожен день я ковтаю пилюку З чорнобильськими радiонуклiдами, Вченi кажуть по телевiзору, Що вони мiнiмальнi. Ще раз вченим повiримо. Але не чiпайте мене. Не кажiть менi того, Про що можна бодай помовчати... Прошу єдине — Бодай не брешiть. Розумiєте, трактористка я, трактористка. Чорнобильська трактористка. Менi ще треба родити. Примiтивний портрет складноï людини Можна все на свiтi вибирати, сину. В. Симоненко Образ Матерi i образ Батькiвщини — єдинi. Єдинi вони й для такого поета — барда, який засвоïв лише зовнiшнi атрибути моралi: матiр треба оспiвувати, рiвняти ïï з Батькiвщиною, бо це змальовує його у вигiдному свiтлi. Вiн Матiр ставив як трибуну I вергав рiч свою трибунну, З Трибуни — Матерi кричав — Свiт дивувався... й величав... Та як здригнувся чорний атом, Вiн Матiр згадує лиш матом, Вiн виïхав, а не утiк, Як сам вiн в мiкрофон прорiк... Поки мати давала йому усе, що треба, — вiн возвеличував, вiн оспiвував. А як сама опинилася в бiдi, то на що ïй сподiватися: нема чого дати — поïдем iншоï шукати. А примiтивам треба знати, Що матiр можна й вибирати! А гордий свiт? Вiн не гордує. Вiн дивиться... i аплодує. Ода молодостi Зраджувати свiй народу важку годину пiдло. Так думали, мабуть, i тi хлопцi, що життям пожертвували, гасячи страшну пожежу. Свiт iдiотствує, хоч зверху мудрiшає, Врятований ще раз життям молодим. За безладу безмiр, за кар'єри i премiï, Немов на вiйнi, знову вихiд один: За мудрiсть всесвiтню дурних академiй Платим безсмертям — життям молодим. Стали в вiкна бити шершнi I джмелi густи, Стали душi, тяжко вмершi, Натовпом густим. I чого б мене питати, I нащо б я ïм, Коли й сам не дам я ради Iз життям своïм, А вони мене питають — Що воно й куди, I не дихають — ридають Голосом бiди. Що менi собi сказати? Бо я бiльше в них, Бiльше в них питаю ради В сумнiвах нiчних... Роздуми пiдчас вiдкритого чорнобильського суду в закритiй зонi на стару тему: Iрод i Пiлат В зв'язку з аварiєю в Чорнобилi рiзко пiднялася гiркота i розчарування наукою. Ю. Щербак Чорнобиль Такий епiграф (один iз двох) до глави. Другий узятий з В. Олiйника i твердить, що й ранiше у багатьох викликав сумнiв у правильностi мiсця, вибраного для станцiï. Поет знов i знов ставить питання про вiдповiдальнiсть за те, що скоïлося. Ми проклинаємо Iрода через столiття, але в нас по-iншому: В нас — Безiменнiсть! Всiх вона поïсть Та ще й закусить нами з iменами... Вона там сьома, де було ïх шiсть, Сiмдесят сьома, хитра до нестями. Чому ïх — шiсть? А де ж це сьомий — Ти?! Чому ти не сидиш на лавi — перший? Нi, ти зориш над нами з висоти, Науки длань над нами розпростерши. Увесь час виникає питання, чи не можна було запобiгти катастрофи? I з'являється проблема стара, як свiт, — про людину i владу. Це до нього, представника влади вiд науки, звертає обурення поет: Все зекономив? Совiсть?! Честь?! Зумiв Забалагурити самi Верховнi Вуха. Його називає поет сучасним Iродом, стверджуючи, що iсторiя ще скаже своє слово про нього. Хоч засторогу я несу гiрку, Не каменую Чесний Храм Науки... А хто це там за ширмою в кутку? Од радiацiï Пiлат вмиває руки... Коли Змiй чистить яблуко Перед тим, як Євi його вiддати, Вiн шкiрку зрiзує по спiралi — Зелений виток з — пiд ножа його плине, I зветься вiн пiзнанням... Змiй яблуко рiже надвоє I витинає ядро з половинок, Вилущує нутрощi iз насiнням — I тiльки тодi Євi його дає. Єва дiлиться iз Адамом. Сучасна сковородистка Глава має пiдзаголовок — Мисливська бувальщина. Зайшовши пiсля полювання до села, мисливцi побачили єдину хату, де хтось ще жив. Виявилося, що це старенька жiнка. Вона лежала у кутку, чекаючи смертi. Але було щось справдi сковородинiвське у ставленнi староï до смертi. Спокiйно оповiдає вона гостям, де що лежить на смерть — свiчки, труна, хлiб, щоб пом'янути. Також сказала, що й могилу для себе вона вже приготувала на цвинтарi: Сама ïï щодня Довбала з мiсяць я. Що це — стомленiсть вiд життя, бравада? Здається, це просто мудрiсть. Вона у тому, щоб знати, що твiй час має прийти i треба бути готовим його зустрiти. А жити — жити завжди хочеться. Поет майстерно висловив це у коротких фразах: Дай ще води ковтну. Ковточок ще. Ковток. Бенкет в пору СНIДу, або Скiфська людина На рукотворному морi Серед зеленоï ропи, Наче келихи вiчностi, Цокнулись черепи... Цокнулись бiлих два черепи, Один череп та й Хмельницького Богдана, Другий череп та й Сiрка затятого Iвани. Сп'янiлi будiвельники Чигиринськоï АЕС летiли на моторних човнах Прогрес по рибу, та вчепили на спiнiнг по черепу. Молодики, мов пiрати, почепили черепи на нiс своïх швидкiсних човнiв. Стережися свiт! I справдi, на березi уже веселощi кипiли. Роздягнувшись, танцювали навкруги вогнища онуки i сини хлiборобськi. Але: В багаттi стоïть Скiфська мадонна. Дитя кам'яне Хоче вийти iз лона, Та мати замкнула Руками живiт, Не хоче дитину Пустити на свiт. П'яна компанiя з реготом кричить: Може, розродиться? Пiдсмажимо бабу! Чом так всiх вабить Вогонь Герострата? Чом руйнiвний. Так шалiє азарт I видно по ньому — Хто чого варт?! У шаленiй затятостi, в якомусь дикому сказi вiдшукують шини i, надiвши ïх на бабу, поливають бензином i пiдпалюють. I заревло, завирувало, загоготiло — I кам'яне розверзлося тiло, I розродився порепаний мiф, I вийшов на волю розлючений скiф, щоб наволочь голу стрiляти iз лука... Друга частина глави написана прозою; розповiдається в нiй, як до мiлiцiï у Чигиринi зi стрiлою у спинi ввалився хлопчина i з п'яним жахом промовив: Скiфи. Коли мiлiцiя прибула на мiсце, дивне побоïще вiдкрилося перед очима: всi голi гульвiси були простромленi стрiлами, два бiлих черепи стримiли на човнах, чорна порепана скiфська баба плакала чорними слiзьми i не давала дострiляти своєму синовi останню пару, яка була зайнята своïм... I над усiм цим вставало вiчне сонце — сонце, що бачило битви Богдана i Сiрка, що зустрiчало у полi хлiбороба. Сонце багато бачило у свiтi. Але тепер, у цей час: — Сонце моє, чи не боïшся СНIДу ти?! Чорнобиль по-мiланськи У Мiланi дипломатам роботи пiд зав'язку: щодня демонстранти закидають подвiр'я консульства iмперiï зла капустою, тож треба ïï викидати. Радiацiя в сизiй капустi, У цвiтнiй, у петрушцi, у морквi... I от натренованi гуманiсти прив'язали корову — помсту, чорно — бiлу тiльну корову до чорних Ґрат бiля консульства. Бiдна тварина затято мукала, жахаючи усiх набряклим вим'ям. Вонажне знала, яку благородну мiсiю виконує, ïй просто було боляче, вона хотiла ïсти i пити. Жiнки нашi i дiти жалiли ïï, напували з вiдра, тож одного разу корова й призвела на свiт теля: А потiм взяла й отелилась, Спородила ловкеньке телятко. Чорно — бiлий бичок звiвсь на ноги — Назвали його Чорнобилем. Дивилось теля на цей свiт Дуже юно i незрозумiло. I тодi соромно стало дорослим, вони вiдв'язали корову з телям i вiдправили на ферму. З доповiдноï скромного агента французькоï розвiдки про поведiнку поетiв у Парижi Японський поет Хiро Сiм цiкавився дуже всiм. Шанували його усi ми. Вiн приïхав iз Хiросiми... Украïнський поет Чорний Бiль (скорочено: Чорнобиль) хотiв на Набережнiй купити iкону. У них пiдлягає це пiд заборону. Але у нього не вистачило двох франкiв. Iкона була стара, хоть переправлена зовсiм недавно у Париж. Переправили сюди ïï христопродавцi. Для них митницi — хлiбодавцi Тоï Мадонни злякавсь Хiро Сiм На лiчильник Гейгера показував всiм Казав що дуже вона дзвенить I втiк вiд неï за мить. Не шукайте роздiлових знакiв, у цiй главi ïх практично нема, це нiби просто зафiксованi дiï окремих осiб, як було колись у лiтописах, де теж вiдсутнi роздiловi знаки. Та повернiмося до змiсту доповiдноï записки. З неï видно, що украïнський поет допитувався усе, звiдки iкона, говорив, що вона з Полiсся, що ïï вкрали — ту Мадонну. Студенти з Латинського кварталу не дуже розбиралися: для них Мадонна — секс — рок — зiрка Луïза — Веронiка Чiкконе. I вони волали з усiх сил. Агент зазначає: Дуже вони безсоннi Провiнцiйнi Франсуа Вiйони Хоч записанi в атеïсти А воюють чомусь за iкони... Фiзики i лiрики Так, колись затято велися суперечки мiж фiзиками i лiриками — хто важливiший, хто кориснiший, хто має рацiю. I ось тепер поет розповiдає читачевi: А ось фiзик прибiг. Дивина для мене це мить. Яка ж я йому солом'яна оборона?! Шепоче вiн болiсно: — Вона менi не простить... Не простить... Чорнобильська Мадонна... Хлопчина такий молодий. Благословенний вiк. Пiд четвертим реактором — усмiшка безборонна... — Розумiєте, донька у мене. Донечцi — один рiк. Може, простить вона — Чорнобильська Мадонна?! До поета на сповiдь зболеною душею звертається фiзик. Наука могутня, але людина є людина, ïй замало лише науки. Дума просить iстини, благає прощення: Дивилася Iстина з вiчноï висоти, З — пiдпорного рушника — Чорнобильська наша Мадонна. Хрещатицька мадонна У юрмищi хрещатицького дня Ти боса йшла, ти, сива Катерина — Бунт Врубеля з кирилiвського дна, Летюча йшла, жалуча i поривна. Такою побачив поету натовпi молоду жiнку, що несла ляльку з лахмiття, немов живу дитину. Очi ïï жагучi палали гнiвом — це Чорнобиль не дав Гй стати матiр'ю. Який напiй ти в квiтень той пила, Коли, заквiтла сином, ти ходила, Вiд Iрода себе не вберегла — Тебе накрила та нечиста сила?! А хустка збилась так на головi. Що лисиною свiтиш, Божа Мати... Я босий слiд твiй бачу у травi, Який боюсь i подихом займати. Епiлог Та стали хуртовини наступати, Та стали вдовиченкiв побивати: Що гiерва хуртовина Дома попалила, А друга хуртовина Скотину поморила, А третя хуртовина У полi й у домi Та хлiб побила, А нiчого в полi й у домi Не й остановила. Украïнська народна дума Бiдна вдова i три сини Вона дивиться, дивиться в душу. Вона палить очима до дна. А я все це дотерпiти мушу, Бо в душi не душа, а вина. Поет промовляє до кожного, торкаючись його совiстi, бо не може бути чужого болю i чужого горя: Вона йде вже, прямує до тебе, Одчинила вже дверi — й тобi Нахиляє це атомне небо У своïй потойбiчнiй журбi. Крапля совiстi є ще на денцi? Вона вiрить i в краплю твою: У твоєму життi — одноденцi Я нiкчемнiсть свою впiзнаю. Лiричний герой картає себе за те, що оспiвував бездумно досягнення науки i тих безвiдповiдальних людей, що спричинилися до страшного лиха. Лисомудрi пихатi лахудри — Ваших внукiв вона затуля: Боса йде на вогонь кривамудрий, Бо Вода вона є i Земля. ïï погляд ти чуєш, учений, Тож тiкай, лиш подумай — куди? ïï погляд на тебе вогнений — Його лазером та вiдведи! Хто ж там, сиву, посмiє займати? Сiль пiзнання — це плiд каяття... Несе сива чорнобильська мати Цю планету... Це хворе дитя!..

Метки ЛIТЕРАТУРА 1940-1950 РОКIВ, ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА, IВАН ДРАЧ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА